Зимова мандрівка Карпатами

Коли Володя вперше показав мені план лижного походу 3 к.с. на 200км за 12 днів, я подумав про себе, – ото монстри. Але пройшло кілька днів після повернення з "одинички" і душу почав гризти хробак,- а може і собі спробувати. В результаті 17 лютого виходжу з буса в Бистриці в складі п'ятірки навіжених, де ролі розподілені так: Володя м.Тернопіль – керівник, Світлана м.Київ – завгосп, Ігор м.Умань, Тимофій м.Київ і я – учасники. Маршрут був запланований такий:
р-н.Горгани (с.Бистриця – хр.Тавпишірка – пер.Легіонів – пол.Пантир – г.Дурня – г.Братківська,1788 – пер.Околи) – хр.Свидовець (г.Татарука,1707 – г.Котел – г.Близнюки,1880 – г.Стара – г.Терентин) – смт.Рахів – г.Менчул – г.Берлебашка – пол.Лисяча – хр.Мараморош (г.Піп-Іван Мармороський,1936 – г.Міка-Маре,1815 – г.Стеавул – г.Стіг) – г.Вихід – хр.Чорногора (г.Піп-Іван Чорногірський,2028 – г.Говерла,2061 – т/б «Козьмещик» – смт.Лазівщина

Про кожен день докладно описувати нема сенсу, бо були дні, коли тупо молотили сніг лісовими стежками, буреломами, хащами, горбами і спусками від сніданку і до наступної ночівлі. Ночували, треба сказати, не в наметі, а тільки під тентом від 4-х місного намету, бо інакше п'ятеро туди б не помістилися. Спалося мені в спальнику Spirit від Pinguin дуже навіть комфортно, хоча температура однієї ночі була під мінус 22.
Один з моментів, що запам'ятався, трапився під горою Братківською. Мороз притискав, дув неслабий вітерець, а ми змушені були чекати на Тимофія, який знову відстав на півгодини. Видимість була метрів з 10, тому стійко чекали і мерзли. В результаті мороз припік мені два пальці правої руки до почорніння, в Ігора обмороження 2-ї степені і заночувати змушені були на відкритому хребті, бо перевалювати через гору в лісову зону в темноті було ще більш небезпечно.
Пам'ятним був перехід через Свидовець. Щоб знову не ночувати на хребті, встали о 4 ранку, вийшли біля 7-ї. Погода сприяла, появилося сонце. Гору Стіг траверснули коло 1-ї, з Близнюків з'їхали о 6-й і намірилися доїхати до притулку Перелісок. Добре, що чиїсь лижні сліди вели в цей бік. В результаті при світлі ліхтариків ми зробили ще 9км і таки після 31-кілометрового переходу ночували в теплі. Надовго запам'ятаються нічні затяжні спуски, коли не бачиш, що перед тобою – чи горбик, чи яма. Їдеш в постійній напрузі. Але гарячий чай з чорниць і можливість просушити мокрі спальники та черевики були того варті.
Піп Іван Мармароський дався без особливих зусиль, тим більше, що попереднього дня Сергій Копанський вивів туди групу туристів, котрі гарно протоптали нам стежку. Гірше було далі. Суцільні надуви і карнізи не давали нам можливості звернути з хребта наліво на лінію кордону, тому змушені були заглибитися на територію Румунії на добрий кілометр, поки не знайшли відповідного місця для форсування все ще немаленького надуву. Далі вже йшли лінією нашого кордону. Другого дня погода стояла казкова. Світило, просто жарило сонце і демонструвало всю красу Мармаросів, румунських Карпат. Особливо фантастично виглядала цього дня Феркеу. Так і манила до себе, але час нас обмежував, тому дали собі і їй спокій.
Ночувати намірилися в колибі під горою Стіг, але не свидовецького, а мармароського. Продукти закінчувалися, тому дорогою фантазували, що зможемо там знайти з того, що залишили попередні постояльці. Найбільшим сюрпризом була гора наколених дров. Бо їх заготівля після денного переходу забирала рештки сил. А ще несподіванка чекала нас в середині – перлова консерва з яловичиною 2-х річної витримки і миска цукру. Нагадаю, що цукор в нас вже виділявся строго лімітовано і в дуже обмеженій кількості. Вдячність наша невідомим благодійникам не знала меж.
На десятий день виходити з колиби не було найменшого бажання. Туман закрив все навкруг, здійнявся противний вітер, а нас чекав підйом на Попа Івана Чорногірського. Без особливого натхнення, але полізли вгору.
Як вилізли на Попа – не скажу. Все відбувалося в тумані і в голові, від вчорашнього диму з пічки, і навкруги. Але в обсерваторії нас чекав, може найбільший сюрприз за весь похід. Дорогою всі десять днів ми гризли сухарі, які заготували ще вдома, тому хліб був на першому місці нашого вішлиста. І от, заходимо всередину і роздається дикий крик Ігора – він знайшов цілу буханку білого хліба. Вчорашню, підмерзлу, але ХЛІБА! Радості нашій не було меж. Ділили з точністю до грама. Всі кришочки, що падали, до долівки не долітали, – виловлювалися на льоту. Ще була там пачка макаронів, але ми вже залишили її для наступних голодних. Після спожиття хліба з мерзлою цибулею, знайденою тамже, дауншіфтерство отримало від нас повне право на існування. В ці хвилини ми абсолютно розуміли його філософію. Ночували в одній з кімнат цього імпровізованого Готелю. Було дуже затишно, бо вікна були затулені сніговими блоками. Лише, що трохи темнувато. Ми навіть не уявляли, що твориться надворі. А там було справжнє пекло. Видимість метрів 3-5 і ураганний вітер. Про похід на Говерлу не було і мови. Живим би зійти вниз до Дземброні. Вдалося це тільки завдяки Володимиру, його організаційно-навігаційним здібностям. На Смотричі, лижі, які ми волочили на мотузках, літали немов прапорці на першотравневій демонстрації. Було дуже неприємно, але все минулося щасливо і через 12 днів і майже 205км всі живі і відносно здорові повернулися додому.